| Тобі, мій Гайворон
Коли жила в краях,
звідсіль далеких,
Боліло серце від розлук з тобою,
Мій Гайворон, куди мене лелека
Колись приніс у сповитку з любов`ю.
Дзвенять піснями маминими весни.
І казка супроводжує донині...
Найкраща над тобою вись небесна,
Мій Гайворон, маленька Батьківщино.
Отут моя вруниться тиха доля,
До всього припадаю я душею.
Так пахне хлібом в нас безкрайнє поле!
Так пахне сонцем світ, немов лілея!
Південний Буг несе прозорі води
І не стомить його вікам ніколи!
Мій вічний, мій натруджений народе,
Твоя ми частка, твій достиглий колос.
Рідна мова
Народе мій,навколішки стою
Перед твоєю мовою святою,
Що вижила у ката під п`ятою,
У пеклі можновладців, не в раю.
Ті можновладці нині ще живі,
І, як не дивно, а таки при силі!
І тільки мова, наче ненька сива,
Співа мені пісень на сто жалів.
Хто сало їсть і варенуху п`є,
А замість "добрий день" вам каже: "здрасті!"
О, мій народе, мова - наше щастя,
Спасибі їй, що вижила, що є!
Без неї ми - криниця без води,
Без сонця небо чи без крил пташина.
Загине мова - то й народ загине.
Плекай її, не допускай біди!
Отчий дім
Знову повертаюся з доріг
І спішу, лечу, немов на крилах.
Тільки хто ж це вийде на поріг -
Тиша? Смуток?
Втрат болючих крига?
Ти прости мені, мій отчий дім,
Що я тут своїх батьків шукаю.
Думається, раптом татко мій
Із доріг мене стріча в одчаї.
Думається, раптом не біда,
А моя матуся на порозі...
Ще красива, хоч не молода:
Вік їй трішки коси приморозив..
Прибіжу, постукаю в вікно...
Ні, нема! Закон життя залізний.
Господи, чому ж це так дано -
Цінувать тоді, коли вже пізно!
Дві могили. Дві святих зорі,
Де б я не була, мене чекають.
Отчий дім, прости за все мені
І за те, що став для мене плаєм.
Знову повертаюся з доріг,
Прибіжу, постукаю, схилюся...
Матінко, відчините мені?
Таточку!?
З криниченьки нап`юся...
От і все...
Так сонячно!
Так сонячно! Сади цвітуть.
Так затишно, Що навіть днів гірких зійшла печать...
І я стою, задивлена і райдужна,
Що хочеться па "Ви" все величать.
- Розквітла яблуне, Ви чим сьогодні марите,
Дорідними плодами чи теплом?
Зозуленько, Ви що про мене знаєте?
Чи накуєте літ мені зо сто?
Навіщо сто? Накуйте четвертину
Та щоб свою знайшла я половину.
Вона блукає в мареві принад,
А я милуюсь, як квітує сад.
Коли мені всміхається весна
Коли мені всміхається весна,
У серці тане найсвятіший спокій,
Зате квітує знову синьоокий
Далекий обрій щастя. Мить ясна!
За тебе звідати готова я
Щоденну каторгу, терзання спрагле.
Чого мені в житті завжди замало -
То це палкої пісні солов`я.
Впиваюсь нею, розтає печаль,
І я на сьомім небі світанковім.
А світ такий прекрасний і казковий,
Цілющий і ворожий, як вода.
По лезу бритви йду щомиті я,
І хто мене у тім переконає,
Що так не треба, коли добре знаю, -
Не в силі інше визнати життя.
Середнього я не стерплю, о ні!
І в сірому ніколи не кохаюсь,
Червоні й чорні кольори єднаю
На чистім полі, білім, наче сніг...
Тернові очі
Мені наснилися твої тернові очі...
Іскристі й теплі, як липнева ніч.
Я так тебе обняти, віриш, хочу,
А ти стоїш.
Усміхнений стоїш.
До тебе йду, а ти розкинув руки,
Мов лебідь білосніжні два крила.
Жовтневий вітер мені в шибку стука,
А я від хвилювання ледь жива.
| |
