Тобі, мій Гайворон
Коли жила в краях,

звідсіль далеких,

Боліло серце від розлук з тобою,

Мій Гайворон, куди мене лелека

Колись приніс у сповитку з любов`ю.

Дзвенять піснями маминими весни.

І казка супроводжує донині...

Найкраща над тобою вись небесна,

Мій Гайворон, маленька Батьківщино.

Отут моя вруниться тиха доля,
До всього припадаю я душею.
Так пахне хлібом в нас безкрайнє поле!
Так пахне сонцем світ, немов лілея!

Південний Буг несе прозорі води

І не стомить його вікам ніколи!  

Мій вічний, мій натруджений народе,

Твоя ми частка, твій достиглий колос.



Рідна мова
Народе мій,навколішки стою

Перед твоєю мовою святою,

Що вижила у ката під п`ятою,

У пеклі можновладців, не в раю.

Ті можновладці нині ще живі,

І, як не дивно, а таки при силі!

І тільки мова, наче ненька сива,

Співа мені пісень на сто жалів.

Хто сало їсть і варенуху п`є,
А замість "добрий день" вам каже: "здрасті!"

О, мій народе, мова - наше щастя,
Спасибі їй, що вижила, що є!

Без неї ми - криниця без води,

Без сонця небо чи без крил пташина.

Загине мова - то й народ загине.

Плекай її, не допускай біди!


Отчий дім
Знову повертаюся з доріг

І спішу, лечу, немов на крилах. 
Тільки хто ж це вийде на поріг -
Тиша? Смуток?
Втрат болючих крига?

Ти прости мені, мій отчий дім,
Що я тут своїх батьків шукаю.
Думається, раптом татко мій
Із доріг мене стріча в одчаї.

Думається, раптом не біда,
А моя матуся на порозі...
Ще красива, хоч не молода:
Вік їй трішки коси приморозив..

Прибіжу, постукаю в вікно...
Ні, нема! Закон життя залізний.
Господи, чому ж це так дано -
Цінувать тоді, коли вже пізно!

Дві могили. Дві святих зорі,
Де б я не була, мене чекають.
Отчий дім, прости за все мені
І за те, що став для мене плаєм.

Знову повертаюся з доріг,
Прибіжу, постукаю, схилюся...
Матінко, відчините мені?
Таточку!?
З криниченьки нап`юся...
От і все...


Так сонячно!
Так сонячно! Сади цвітуть.

Так затишно, Що навіть днів гірких зійшла печать...

І я стою, задивлена і райдужна, 
Що хочеться па "Ви" все величать.

- Розквітла яблуне, Ви чим сьогодні марите,
Дорідними плодами чи теплом?
Зозуленько, Ви що про мене знаєте?
Чи накуєте літ мені зо сто?

Навіщо сто? Накуйте четвертину
Та щоб свою знайшла я половину.
Вона блукає в мареві принад,
А я милуюсь, як квітує сад.

Коли мені всміхається весна
Коли мені всміхається весна,
У серці тане найсвятіший спокій,
Зате квітує знову синьоокий
Далекий обрій щастя. Мить ясна!

За тебе звідати готова я
Щоденну каторгу, терзання спрагле.
Чого мені в житті завжди замало -
То це палкої пісні солов`я.

Впиваюсь нею, розтає печаль,
І я на сьомім небі світанковім.
А світ такий прекрасний і казковий,
Цілющий і ворожий, як вода.

По лезу бритви йду щомиті я,
І хто мене у тім переконає,
Що так не треба, коли добре знаю, -
Не в силі інше визнати життя.

Середнього я не стерплю, о ні!
І в сірому ніколи не кохаюсь,
Червоні й чорні кольори єднаю
На чистім полі, білім, наче сніг...


Тернові очі
Мені наснилися твої тернові очі...
Іскристі й теплі, як липнева ніч.
Я так тебе обняти, віриш, хочу,
А ти стоїш.
Усміхнений стоїш.

До тебе йду, а ти розкинув руки,
Мов лебідь білосніжні два крила.
Жовтневий вітер мені в шибку стука,
А я від хвилювання ледь жива.