Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Міні-чат
Наше опитування
Оцініть сайт відділу культури і туризму?
Всього відповідей: 361
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

       Костянтин Лесьєв-Лесь

Автобіографія Костянтина Лесьєва-Леся."Мій шлях”. (1932 – 2003 р.р.)Народився я 17. X. 1932 року в Ленінграді, у робітничій сім’ї. Сюди з України, з Гайворона, одружившись, переїхали мої батьки – Лесьєв-Лесь Костянтин Арсентійович і Паламарчук Тетяна Іванівна у пошуках своєї долі.Восени 1932 року у підвальному приміщенні, де капало зі стелі, з’явився я на світ. Зжалившись над нами, нас прийняла моя хресна мати, батькова сестра, тітка Ганна, з чоловіком якої, Соколовим Василем, фанатичним комунякою, батько постійно сварився і сперечався на політичному грунті. Коли мені було 5 років, батько нам зрадив – пішов від нас, і я до 1939 року ріс безбатченком, поки мама не зустріла добру, щиру, ласкаву людину – Лохіна Олександра Володимировича, сім’я якого трагічно загинула під час пожежі. Він нас назвав не інакше як ”милая” і "сыночок”. До самої війни жили ми в старенькому дерев’яному двоповерховому будинку на Малій ахті, неподалік від району "Яблоновка”, де папа Саша "шабашив” і часто приносив додому свіжину, від чого в домі пахло Україною, а мама готувала смачні страви. Особливо я любив свинячі щічки, язики, жарену картоплю, чай і цукор кусковий, яким були набиті кишені моїх штанів і піджачка. Як і всі хлоп’ята, любив гру "Войнушку”, уявивши себе Чапаєвим, дерев’яною шаблюкою рубав біляків – головки маку на клаптику землі мешканців будинку. У 1940 році пішов у 1 клас. Подальше навчання перервала війна. "Папу Сашу” буквально в перший день війни мобілізували на фронт. На все життя запам’яталося, як восени 1941 року він написав нам, щоб ми приїхали в його військову частину, що стояла в Пулково.Мати, відважна, рвучка, рішуча, метикувата, вірна дружина, не відкладаючи часу, поїхала на виклик чоловіка, звичайно, взявши і мене з собою.Розбитий, розгойданий трамвай довіз нас до кінцевої зупинки.Далі, розпитуючи військових, пішли навмання через густий сосновий ліс, де сподівалися зустрітися з батьком. Раптово розпочався артобстріл, снаряди рвалися майже поруч, було чути свист осколків. Ми заховалися за товсте дерево, мама накрила мене собою, шептала молитву...З-за дерева, як тінь, виринув солдат, і з брутальною лайкою накинувся на матір : " Ты куда дура припёрлась с ребёнком, на фронт!”. Мати, плачучи, пояснила, і солдат з батькової частини привів нас на велику галявину. Тут ми зустрілися з нашим дорогим солдатом. "Папа Саша” пригощав нас дуже смачним солдатським гороховим супом з тушонкою, як зажди був з нами ласкавим. Він відпросився у командира проводити нас до трамвайної зупинки. Короткий осінній день хилився до вечора. Ми йшли через вівсяне поле, і раптом тато зупинився, зняв з себе натільну сорочку зробивши з неї щось на зразок мішка і на подив матері, почав зривати вже дозрілі зерна вівса : ”Может, милая, и пригодится, кто знает, что ждёт нас в эту зиму, а так можно будет и употребить его в беде! ” І точно, наче дивися у воду, у страшну блокадну зиму 1942 року ми той овес їли у вигляді "млинчиків”, пропустивши розпарені зерна через м’ясорубку, а потім страждали від болі в шлунку. Запивали чаєм – розтопленим снігом кип’яченим, густо посипали сухарик хлібного сурогата сіллю... Зігрівала буржуйка. На паливо пішли майже всі домашні меблі, які зробив батько Саша (він був гарним столярем). Не можу не згадати ще один радісний випадок дарований Богом! Якось пізно увечері хтось постукав у шибку, і я без вагань скрикнув : "Це папа Саша!”. Стукав він у мирні дні по -особливому, - от я і розпізнав цей стук. Я кинувся до дверей – на порозі стояв він – наш милий рідний солдат, з речовим мішком за плечима. Мати, нерухома , лежала в ліжку, - підкосив голод. Сльози смутку і радості виповнили холодну кімнату. Батько пояснив: лежав у шпиталі, іде на фронт, тож вмовив комроти – забігти на кілька хвилин до дому. Потім сталося диво – із свого заплічного мішка він, як маг, висипав на стіл усе, що в ньому було: солдатські чорні сухарі, "палений ”цукор, махру, цигарки, мило – увесь свій сухий пайок! Далі явив нам ще одне диво – зняв із себе "теплу” зимову нижню білизну, віддав мамі, щоб зігрілася, а сам пішов у снігову коловерть, в мороз, не думаючи про себе... У 1942 році, евакуйовані до Сибіру, ми одержали страшну похоронку : батько – сапер, впав на Пулковських висотах, захищаючи місто на Неві. Все життя мама берегла як священну реліквію ту теплу "папину” білизну, окропляючи її гарячими слізьми невгамовної туги. У Сибіру ми прожили 4 роки, в забутому Богом і людьми селі Долгово Новосибірської області. Ні електрики, ні радіо, ні магазина... Тримали овець, корову, мали багато картоплі, яка замінила нам хліб. Мати працювала від зорі до зорі (особливо влітку) в колгоспі, а я господарював: збирав урожай картоплі, варив нехитру страву, доїв корову, прибирав, рубав дрова на зиму (а було тоді мені 13 -14 літ). Одного разу мати прийшла додому раніше, скривавлена, в сльозах. Виявляється, вона по простоті душі щось не так сказала у присутності голови Вінюкова – бабія і жорстокого нелюда, - і той ударив її по голові рукояткою нагана... Відродження – ось що подвигає мене щодня ставати до творчої праці, на нелегкий і відповідальний поетичний труд в ім’я Віри, Надії й Любові. Ось уже 50 років я вірою і правдою служу її величності Музі, про що написав журналіст Олександр Павличку восени 2003 року, я про це так сказав: Ти музи раб, про це не забувай, А не жебрак у неї за дверима! Як сказав В. Висоцький: "все мы ходим под Богом!”. Все буде так, як він визначить, ні секунди більше, ні секунди менше. Отже, треба цих секунд, цих неповторних миттєвостей життя не рахувати з острахом, а щодня творити до останнього подиху і стуку серця... Бути на Землі Людиною – висока посада, - бути поетом, сином Вітчизни, співцем нашого життя, - ще вищий обов’язок.

В нестримному розкутім слові
Могутньо, хвилями Дніпра,
Тече Поезія Любові,
До берегів краси й добра.
Несуть поети-прометеї
Палких сердець живий вогонь
Вітчизни-матері своєї
Беруть тепло з її долонь.
Перед тобою, Україно,
Не завиню, не согрішу,
До тебе вірність лебедину
До днів останніх збережу.


" Палке бажання”
Так хочу, щоб в гаю калина
Весною рясно зацвіла!
Жадаю мила Україно,
Щоб ти щасливою була.
Червоні кетяги калини
На серце втіху покладуть
Найбільша втіха, Україно, -
Твоя широка світла путь.
Твоє співуче ніжне слово,
Ніким не знищені пісні.
Серпнева тиша вечорова,
Ясна осмута явора –
Як скарб душі, живуть в мені.
Всміхайся вікнами, хатино,
Біліш лелечого крила
Так хочу, мила Україно,
Щоб ти щасливою була !


День добрий , улюблене місто,
В клечанні зелених садів!
Гудки паровозні врочисто
Вітають труди земляків.
Гудки паровозні
Вітають врочисто
Труди дорогих земляків.
Чолом вам, мої гайворонці,
Хай спокій ваш дім огорта!
Дай Боже, у рідній сторонці
Вам долі на довгі літа …
Дай Боже, дай Боже,
У рідній сторонці
Вам долі на довгі літа
Верба і калина над Бугом
І мрійливий плескіт води …
Неначе на зустріч із другом,
Весь час мене тягне сюди …
Неначе на зустріч,
На зустріч із другом,
Весь час мене тягне сюди.
Красиві сучасні споруди
Прикрасили місто моє
Живуть в ньому лагідні люди
Завзяття і сила в них є.
Живуть в ньому люди,
Хорошії люди,
Завзяття і сила в них є.
Так тепло і хороше стане,
Як юності спогад війне:
Тут дівчину стрів я кохану,
Яка полонила мене …
Тут стрів я кохану,
Таїни не стану,
Яка полонила мене.
Навік полюбив я це місто,
Тут друзі мої і рідня …
До чого чуття мої чисті
Ніхто не зуміє віднять.
Ніхто не зуміє
Чуття мої чисті,
Клянусь, не зуміє, віднять!


" Ще крила розправить моя Україна "
Живем на Землі, як в епоху останню:
Все рушим безжально – в природі і в думах …
Хоч трохи добрішими , людоньки, станьмо-
І зменшаться полчища злих і байдужих.
Ми що печініги чи дикі ординці,
Щоб все на своєму шляху розтоптати.
Історію не на останній сторінці –
На вічних скрижалях продовжим писати.
Печалять мене людські долі розбиті,
Боюся кривавої бійки – розбрату …
Нам в мирі і злагоді є що робити –
Нащадків ростити і в полі орати.
Засіє господар – сівач свою ниву,
Щоб буйно вона колосилась хлібами …
Позбав лише, доле, нас Божого гніву –
Лишатися й далі чиїмись рабами !
Козацького нашого роду не згубиш –
Не буде йому на землі переводу
Освячені символом Волі – тризубом,
Повернемо втрачену нашу свободу.
Не витечуть води з старого Славути,
Не всохне верба, не зів’яне калина...
З народами світу нам рівними бути,
Ще крила розправить моя Україна!


" Рідне слово.

Ліричне воно і величне
Осуда у ньому й хвала.
Вогненне, нестримно- закличне
І влучнен, як гостра стріла ...
Його пронесім гордовито,
В нім силу і втіху знайдім.
Мов-безліч на білому світі,
А рідну – у серце візьмім.
Плекаймо врятовану мову,
Відвіймо полову – сміття!
Вона невмируща основа
Народу, що дав їй життя.
Не змовкне вона, не загине –
Перлина в намисті всіх мов.
За нею – моя Україна,
Моя незрадлива любов ...


" Рідна мова солов’їна”
Як розлючена красуня втрача свою вроду –
Так без мови, що єднає, немає народу.
Сплюндрували нашу мову безбатченки кляті
Й процвіта безглуздий суржик
В українській хаті.
Мову рідну свої ж люди доведуть до " ручки”.
Вона, бідна, може стати
Гірша, ніж в Сердючки.
Нас лиха карає доля
За яку провину ?
Мо, за те, що забуваєм мову солов’їну ?
За те, може, що забули,
Хто ми й звідки родом,
І не хочем, нерозумні, зватися народом.
Якщо ми, прозрівши раптом,
Не дійдем до тями,
Так і будуть в " зарубіжжі”
Звати нас " хохлами” !
Будуть об нас, як в ряднину,
Ноги витирати ...
Й не розлучиться з журою
Україна – мати ...
Про якусь державу " вільну”
Дзвонимо по світу,
Занедбавши мову крильну,
Ніжну й соковиту!
І барвисту, і багату, материнську мову –
Славу предків невмирущу,
Нації основу!
Мовну суміш потурнацьку –
На смітник негайно!
Рідну мову колискову, як дитя, плекаймо...
Збудить тишу світанкову
Пісня над ланами,
Рідна мово, веселково
Возсіяй над нами!


"То крилонька мої”
Для матері й коханої –
Всі квіти і пісні.
Слова і цвіт, і музика –
Із серця глибини.
До них стежки збігаються
З усіх земних доріг.
То ними утверждається
Родинний оберіг...
На яворі, у затінку,
Співають солов’ї...
Дружина й сива матінка –
То крилоньки мої...
На них життя тримається,
Вони – його стерно.
Дружина й мила матінка –
Живлющості зерно.
Ним душі засіваються,
Як поле весняне...
На жінці світ тримається,
Із неї починається
Прекрасне все земне.
На яворі, у затінку
Щебечуть солов’ї.
Дружина й сива матінка –
То крилонька мої...


* *
Я на землі прожити хочу так,
Щоб кликати до творчості й звитяг
За небокраї
Сонячним пеаном.
Крізь терни
І шальних вітрів виття,
Щоб злитися з краплиною життя –
З поезії бездонним
Океаном...
   
* * *
Усе залишається людям:
Тополі, криниці, садки,
І думка у слові розкутім,
Пісні й поетичні рядки.
Окрилено мрійте,
Дерзайте!
Творіте, живущі,
Добро!
Лиш злим
На поталу не дайте
Моє невгамовне Перо.
   

ТИХА РІЧЕЧКА ТАШЛИЧКА.

Від часів старих, далеких,
Де гніздилися лелеки
І верба вздовж берегів гнучка, -
Голуба вузенька стрічка,
Тиха річечка Ташличка
В Ташлику нечутно протіка...

На околиці митечка,
Від завулків недалечко,
Річенька струмить, не поспіша.
Береги її клечані
Полюбили ташличани,
Бо вона життя їм прикраша.

Вміють мріяти й кохати,
Веселитись і співати.
Тут в пошані кожен трудівник.
Гречкосії й заводчани,
Гайворонці-ташличани,
Добрі справи ладяться у них...

Винахідливі, веселі
Тут з ‘явились новосели –
І ростуть будинки, як гриби...
Тиха мрійлива Ташличка,
Серцю мила рідна річко,
Путь свою в роках не загуби.

Щирі люди, ташличани,
Хай вам сил і віри стане,
Миру вам і щасної судьби.


ЕТЮД – РАДІСТЬ.

Місяченько визира з-за хмар.
Зорі зароїлися круг нього,
І помітний в небі раптом став
”Шлях чумацький” –
Зоряна дорога.
Літня ніч над плесами пливе,
Кожному свій сон у тиші сниться.
Мирно спить до ранку все живе,
Лиш нічна тривожно
Скрикне птиця...
Чисті зорі падають у став
І шиплять, погаснувши, як змії...
На траву ляга роса густа...
Ніч ніщо злякати не посміє...
На світанню розтає пітьма,
Ледве-ледь на сході рожевіє,
Прохолодою з ріки повіє,
Де комиш чутливий ще дріма...
І нарешті ось він –
Сонця зблиск
З-за гори розлився малиново!
Повниться пташиним співом ліс,
І блищить роса
Смарагдом скрізь,
І ляга в рядки
Пісенне слово...
Це воно вітає Сонцесхід,
День новий, життя нове вітає.
Хай над нами миле сонце сяє,
Посила землянам свій привіт!
...П‘ю туман, як молоко , густий,
Вітру набираю повні груди.
І благаю Бога, як всі люди:
„Дай нам спокій, Віру
Й хліб святий!”


МІЙ ГАЙВОРОН – РІДНЕ
УЛЮБЛЕНЕ МІСТО.

Перлина родючих полів України,
Де скіфи ще сіяли хліб,
Розкинувши крила широкі орлино
Пускало коріння углиб.
Над ним буревії віків пролітали
І стріли страшної орди –
А місто стояло,
Все кращим ставало,
Росло, як з роси і води.

Приспів:
Затишний Гайворон, радосте світла,
Вишні, бузки запашні...
В нім моя молодість
Райдужно квітла,
З серця зринали пісні.

Мій Гайворон – мешканці гарні і щирі,
Як міста окраса жива.
Працюють і мріють,
Кохаються в мирі.
Це – їм мої квіти-слова.
То ж їдуть сюди із куточків далеких,
У наші чарівні краї:
Немов ластівки, солов‘ї і лелеки
Звивають гніздечка свої.

Приспів:
Затишний Гайворон, радосте світла,
Вишні, бузки запашні.
Тут моя молодість райдужно квітла,
З серця зринали пісні.
Тут я зустрів своє перше кохання –
Доленьку щасну свою.
З нею стрічав малинові світання
В милім прибузькім краю.

У небі розсипались зорі-намисто
І місяць над Бугом пливе...
Мій Гайворон – рідне улюблене місто –
У вірному серці живе.



Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Друзі сайту

Copyright MyCorp © 2024
Створити безкоштовний сайт на uCoz