Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Міні-чат
Наше опитування
Що вам не вистачає у Гайвороні у плані туризму?
Всього відповідей: 278
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

ХТО РОБИТЬ СВІТ ПРЕКРАСНІШИМ

(Відгук на творчість Катерини Барановської)

Катерину (Орел) Барановську я знаю з жовтня минулого (2012) року. Я і вона друкуємо свої книги в одного видавця, у Василя Сергійовича Луканіна. Це він мені й дав нову працю, художньо-публіцистичне видання Катерини Іванівни «Володарі сонячних душ», що зацікавила інтригуючою назвою твору та епіграфом, словами Льва Толстого «Є люди, які однією присутністю роблять світ прекраснішим», тому й узявся читати. Виявляється, Катерина Барановська  виконувала заповіт своєї вчительки Ганни Павлівни Жидельової. Ображена працею автора книги «Я — шестикласник», де учень змальований розумником, а  вчитель виставлений дурнем, учителька, яка плекала і розвивала в Катерині поетичний талант, звернулась до неї: «Коли виростеш, напиши про вчителя, як він того заслуговує».

У вступному слові автор пояснює, чому обрала саме  жанр нарису: «Шкода мені писати про Вчителя взагальному, коли ось вони, ті, хто вкладав у нас свої душі, знання, вміння. Ось вони, конкретні натхненники, «інженери людських душ». І кожен учитель — незгасна зірочка твого життя…»

З якою любов’ю Катерина Барановська пише про тих, хто передавав свої знання і вміння, хто  вкладав душу у виконання своїх обов’язків! Ось зовнішній образ улюбленої вчительки Ганни Павлівни Жидельової: «Високого зросту, з  гарно викладеним русявим кучерявим волоссям, одягнена завжди охайно». Характер замальовується окремими фразами протягом усього однойменного твору: «Ніколи не поспішала, але завжди встигала», «Говір приємний. Голос дзвенів, як великий весняний струмок.», «Скільки доброти було в цій Людині! Скільки у неї сонця було в душі! Ніхто й ніколи на Ганну Павлівну не сердився: ні сусіди, ні друзі — а їх у Жидельових було багато, — ні колеги по роботі, ні учні. Навіть зауваження Ганна Павлівна робила так, аби нікого не образити.» Про вихованість і тактовність учительки видно читачеві з різних життєвих ситуацій: «Ніхто й ніколи не чув, щоб Ганна Павлівна розмовляла на підвищених тонах. Але й не сюсюкала. Вміру строга, вимоглива.», «…Туга за коханим роз’їдала серце. Але не плакала, мовляв, за всяких обставин не можна допустити, щоб земля з-під ніг поплила… От і шукала Ганна Павлівна собі роботу: шила, плела, в’язала…» ( Це вже коли на пенсії була.) Кожна риса характеру підтверджується подіями з життя вчительки.

Про Ганну Павлівну як про Людину: «Ганна Павлівна була зразком порядності, охайності, працьовитості…» про вчительку: була «… знавцем не лише свого предмету», «…Уроки вела нестандартно». Далі розшифровується, як саме: «Перевірку домашніх завдань вчителька проводила по-різному: хтось працював з роздатковим матеріалом, хтось проводив учнівські семінари з тем, до яких готувалися заздалегідь, а хтось просто ставив запитання на задану тему. Таким чином було видно підготовку і того, хто відповідав, і того, хто опитував. А новий матеріал вчителька зацікавлювала опановувати самостійно. Лише в ході закріплення підкоректовувала, підкреслювала головне. Ставлячи відповідні запитання, розповідала щось цікаве, чого не було в підручниках». Оцінка цих уроків — у сприйнятті матеріалу учнями — «Затамувавши подих, ми слухали. Чекали тих уроків, як свята для душі!»

Устами колишніх учениць теж змальовувався образ головної героїні нарису: «…Вона була еталоном краси. Дівчатка вчились так ходити, говорити, як Ганна Павлівна. Ця чудова людина передавала мені свій досвід завуча (О.О.Волошина),  «Ганну Павлівну не можна було не любити! Її ненав’язлива краса душі (і тіла, вона була високого зросту, струнка, підтягнута), поведінки в суспільстві і глибокі знання  мови та літератури не могли залишити байдужими найбешкетливіших учнів. Що ми витворяли своєму класному керівникові! А в Ганни Павлівни під час уроку було чути, як пролітала муха!..» (Л.І.Мартинова — у дівоцтві Плахотнюк).

Про Ганну Павлівну як  про завуча сказано  лише кількома фразами, стисло. Ось характеристика словами заслуженого вчителя України на той час інспектора райвно, Олекси Нестеровича Миколайчука: «У нас два завучі в районі — Ганна Павлівна Жидельова з першої школи міста і Галина Федорівна Мельник з Бандурівської середньої школи». Є й характеристика словами вчителя, кому робили аналіз уроку, Галини Василівни Козинської: «Без зверхності, без зазнайства моя наставниця говорила… В пораді вчувався досвід роботи, навики методиста і бездоганне знання предмету. А головне, що порада була доброзичливою. І констатація недоліків у моїй роботі була такою, що я навіть не образилася. Я все життя їй вдячна за такий ґрунтовний аналіз уроку».

У нарисі вимальовується характер Ганни Павлівни в різних життєвих ситуаціях. Коли важко захворів її чоловік: «Ганна Павлівна нічим не показувала, що вона переживає, тривожиться. Коли з судженим розмовляла, на її обличчі завжди сяяла посмішка. І його тугу розвіювала своєю жіночою хитрістю: так чи інакше викликала чоловіку натхнення — то розмовами про розкисання торкалася його самолюбства, то бралася сама малювати, а в неї не виходило гарно.

— Не мучай пензля! Дай його до моїх рук! — Отак і народжувався новий етюд чи картина, чи натюрморт. А ця жіноча хитрість передавалася невмілим малюванням, бо автор підкреслює: «До речі, Ганна Павлівна при бажанні гарно малювала. В сімейному архіві є портрет Миколи Федоровича роботи Ганни Павлівни простим олівцем. Досить пристойна робота!»)

Бувало й таке, що Микола Федорович втрачав здатність розрізняти кольори. Тоді Ганна Павлівна вбиралася у дуже яскраве…і сідала позувати. Так народився її портрет «У червоному береті»

Для чого Ганна Павлівна викликала в чоловіка стан натхнення? Бо тільки творчість могла вивести його, талановитого художника М.Ф. Жидельова, зі стану апатії, примусити жити. «Адже, коли в душі Миколи Федоровича визрівав і рвався на світ новий замисел, художник кидав усе і біг до мольберта: вже нічого не було важливішого, як перетворення задуманого в картину… Повертався з начерками майбутньої картини одухотворений, сяючий, ніби в нього за спиною виростали крила!.. Ніколи не задумувався над долею свого витвору, а творив. Творив…і цим жив.»

Можна говорити багато про книгу «Володарі сонячних душ», бо  в ній вміщено чотирнадцять нарисів. Але хочеться відмітити особливо вдалі: «Квіти на причілку»(стор 77) — про вчительку Зінаїду Григорівну Грицик, яка «щодень долає неймовірні труднощі ( з раннього дитинства без обох кистей рук. Відірвало їх міною, за яку дівчинка зашпортнулася, коли з колгоспного поля завертала корову) у повсякденному житті, але не здається: прекрасна людина, уміла господиня і відмінник народної освіти СРСР!»

«…Треба було вчитися жити без рук., а це означає, що її мусить годувати розумова праця. Потрібно вчитися.. Зінаїда старалася, багато читала, але писати!...Одного дня тітонька прив’язала до правиці ручку: «Пиши!» Зіна закушувала від незручності губи. Але писала. Закінчила семирічку з гарними оцінками і подалася до Бершадського педагогічного технікуму….» В нарисі підкреслено: «Почерк мала відмінний. Її зошити демонстрували студентам того ж технікуму і через багато років, мовляв, дівчина без пальців, а як красиво пише!». Щоб викладати старшокласникам, маючи технікумівський червоний диплом, вступила на заочне відділення Одеського університету і закінчила його з успіхом. Тридцять один рік викладала потім географію та історію. А до того ще була вчителькою початкових класів.«Відмінник народної освіти вона проводила уроки на одному диханні. І на перерві не вчителька учнів затримувала, а вони її не відпускали. Все задавали запитання, а Зінаїда Григорівна відповідала, аж поки інший учитель не заходив до класу на свій урок.» Любили її учні, шанували їхні батьки та колеги. Завжди охайна, при зачісці, вишуканий одяг.

Треба відзначити і нариси «Свята до педагогіки любов» про вчительку молодших класів третьої школи міста відмінника народної освіти України Марію Василівну Метановську, і «Неспокійної вдачі люди» — про вже згадану вчительку і завуча другої школи м. Гайворона Галину Василівну Козинську. Це не перелік біографічних даних, а теплі художні розповіді про людей, які навчали і виховали  не одне покоління гайворонців. Не залишить читача байдужим і нарис «Уся вона — енергія, політ!». Тут і юначе кохання  майбутнього чоловіка Людмили Танцюри Володимира Олексійовича Делінгевича, і мрійливість юної дівчини, і творча праця незмінного режисера-постановника виховних заходів, виставок, вечорниць, щедрівок, походів, яка мудро поєднує теорію і практику педагогіки, науковця-дослідника, яка створила справжню лабораторію передової педагогічної думки в системі виховання. 28 жовтня 2008 року Людмила Володимирівна Делінгевич здобула науковий ступінь кандидата педагогічних наук, готується до докторської дисертації.

Сповнений ліричних почуттів і нарис  «Приречена на самотність». Це розповідь про вчительку, яка має поетичний дар, проводить нестандартні уроки та виховні заходи, про її багатогранний талант, про тремке кохання, яке розбивається в друзки об побутовий борт життєвого корабля. Та вона не зламалася. «…Майстриня «Золоті руки» Раїса Федорівна з малюками творила дива: до завдань з математики, аби діти краще орієнтувалися, готувала малюнки. Навчала дітей користуватися не лише фарбами, а й виготовляти картини соломкою, всіляко використовувати кукурудзиння та різнотрав’я для виготовлення картин та іграшок. На уроках читання навчала дітей працювати з текстом, самостійно ставити запитання до прочитаного. Згодом і до віршів малювала малюнки стосовно кожної строфи. Так дітям краще запам’ятовувались рядки, і 90 відсотків учнів до кінця уроку вивчали вірш… Раїса Федорівна на двадцять літ випередила своїх колег —використовувала зорову пам’ять учнів для вивчення матеріалу (Тепер ця наука називається Ейдетика — тобто, опора на зоровий образ».)Учителька тісно співпрацює зі спеціалістами сільської бібліотеки, проводить з ними спільні заходи. Йдеться про клуб шанувальників художнього слова «Перлина», який збирає на своїх засіданнях доросле населення Хащуватого. Тут вивчали твори колишнього голови Національної спілки письменників України Володимира Яворівського, зокрема, роман «Автопортрет з уяви». Пише він про Катерину Білокур, про її незвичайну долю художниці з провінції, роботами якої милувався і Пікассо. Справа в тому, що за програмою Раїса Федорівна знайомила учнів з творчістю Катерини Білокур. Вони споглядали її картини, прагнули висловити про них свою думку. А для того, щоб учні мали незабутнє враження, знайомила їх із твором Володимира Яворівського. Там захоплення всесвітньовідомого художника Пабло Пікассо роботами «європейки з України», «яка в двадцятому столітті самотужки відкрила для себе закони малярства». Для того й повела учнів на засідання гуртка дорослих, щоб вони вчилися висловлювати власну думку виразніше.

—У письменника не однімеш здатність яскраво передавати психологічний стан героя: «Пабло  примружив карі очі, а потім так широко відкрив їх, що чоло взялося густими зморшками і поменшало. Одійшов у найдальший куток кабінету. Заплющився.

Перед його зором все одно стояли квіти. Виплекані південним сонцем і чистою та буйною уявою художниці.

Такими бачилися йому квіти лише в дитинстві. НА ТЕПЛИХ ПАГОРБАХ  РІДНОЇ Іспанії… Тільки в дитинстві їх можна побачити такими радісними і здивованими очима…Тільки не затуркана суєтою душа може отак їх відчувати і бачити.

Пабло розплющив очі й не повірив собі: перед ним були уже інші квіти, бо дивилися вони на нього якоюсь співчутливою і всерозуміючою гідністю…»

Довго тривало обговорення книги Володимира Яворівського. І школярі, і дорослі члени літературного клубу «Перлина» залишилися задоволеними. Отак учителька закріпила вивчений школярами матеріал про Катерину Білокур.

Зацікавилась вона і творчістю нового очільника НСПУ Віктора Баранова. Прочитала «Смуга біла, смуга чорна». Це ж для вчителя знахідка! Як цікаво пише автор! Оповідання ведеться від імені малого хлопчика-іменинника, який оцінює світ через вчинки дорослих. Потім він сам дорослішає, але продовжує виховуватися на прикладі старших: меркантильність матері і збайдужілість підкаблучника-тата роблять із сина егоїста. Все йому сходить з рук, навіть вагітність його подружки. Головний герой вже в дорослому старається зрозуміти, в чому його помилка. Але виправити вже нічого не вдається. Уже ніколи не буде мати власних дітей та, яку він примусив зробити аборт, і з якою насамкінець таки наважиться зв’язати свою долю, та жінка і знати його не захоче.

 Пише Віктор Баранов ті образки з життя. А воно таке різноманітне, що тільки встигай споглядати та занотовувати! Та стиль такий, що читаєш і хочеться, — робить висновок учителька. Сподобались Раїсі Федорівні й інші книжки цього автора.

Є в Раїси Федорівни Янковської, вірш про рідну мову.

…Мене захоплювало слово

Дзвінке, співоче, золоте.

Джерельна українська мово,

Життя у тебе не просте.

Тебе викручували всує,

Тебе паплюжили кати.

Тебе у серці в світ несу я,

Нащадкам хочу зберегти… 

І тому не дивно, що до душі їй прикипіли вірші Віктора Баранова «До українців» та «Українці мої…».

 І Раїса Федорівна обов’язково на засіданні клубу «Перлина» зробить доповідь про них.

У матеріалі Катерини Барановської «Приречена на самотність» йдеться й про мікроклімат у колективі, про взаємовиручку колег і про їхню підтримку у важкі хвилини життя. Цю ж тему автор продовжує висвітлювати  у «Вчительських долях». Йдеться тут про династію вчителів Гарників. І мати, і тато нинішнього  директора  Хащуватської школи Олени Михайлівни Вдовиченко були вчителями, яких і через кілька десятиріч пам’ятають і люблять колишні учні і їхні батьки. І діти Олени Михайлівни здобувають вчительську освіту у вишах, отже, продовжать справу бабусі й дідуся та матері і тата.

Життя  родини Гарників пригірчене війною. Під час бомбардування мати з дитиною не встигли добігти до схованки. Неподалік розірвався снаряд. Їх кинуло на мерзлу землю. Застудившись, малий Михайлик втратив здатність самостійно пересуватися: паралізованими стали руки і ноги. Сам навіть їсти не міг, доводилося годувати з ложки. Дуже важко було навчати хлопчика сидіти, стояти. А пізніше й ходити, спираючись тулубом на паличку.

Ось такий хлопчик долав труднощі. Закінчив школу екстерном, за 8 років, отримавши за успіхи срібну медаль. Для вступу до вузу треба було мати два роки стажу. Рік був рахівником сільського споживчого товариства, потім — бібліотекарем Хащуватської середньої школи. Став студентом одразу двох Одеських вузів. Усе життя цього чоловіка, батька, учителя — подвиг. Мав звання «Старшого вчителя», нагороджений  значком «Відмінник народної освіти України».

Сталася біда і з дружиною Михайла Івановича Гарника. Боліли в неї ноги. Лікарі поставили неправильний діагноз, в результаті запустили хворобу і вже треба було робити операцію на хребті — видаляти Лілії Йосипівні пухлину. Від переживання за дружину  в Михайла Івановича приключилась гіпертонія, інфаркт, інсульт, тому через хворобу в 1994 році пішов на пенсію.

Їхня донька Олена успішно закінчила заочно Московську фізико-математичну школу. Могла вступити до Московського державного університету. Та не залишила своїх батьків — їм потрібна була допомога. Тому вибрала вуз поблизу. Закінчила Уманський педінститут ім.. П.Г.Тичини. Викладала в молодших класах, здобула вищу кваліфікаційну категорію, звання «Вчитель-методист». Нині вже кілька літ поспіль працює директором Хащуватської школи І-ІІІ ступенів. Її чоловік, Василь Васильович Вдовиченко, теж викладає в цій же школі. А син і донька збираються поповнити династію вчителів, закінчують навчання у вишах.

Цікаві долі висвітлені в книзі, умілий виклад. І хоч розповіді документальні, вони мають і свої художні цінності. Професійний журналіст Катерина Барановська уміє зацікавити читача: якщо вже взяв до рук книжку, то не одірвешся. Прочитаєш до кінця.

Окремо хочу сказати про поетичну творчість автора. Маю в руках її збірку віршів «Мамин заповіт», яка побачила світ ще в 2008 році. Не скажу, що все мені сподобалось, однак багато чого. Взяли за душу вірші  « Холодно мріям» (ст.22), який став піснею ( в книжці є ноти),  «Пісня про маму»(ст..24), « Отчий дім»(ст.36),  «Нам крає душі осені краса»(ст..136) На цьому вірші зупиню вашу увагу. Бо хіба може це не хвилювати?

Схолола радість на устах твоїх,

Слова завмерли. Зимно стало мріям:

Своїм «курли» із неба журавлі

Краплини сонць нам кинули на вії.

 

…Щоосені ми проводжаємо журавлів у далеку їхню подорож. Для когось це байдуже. А для автора… схолола радість, слова завмерли, зимно стало мріям. Настільки зимно, що сльози покотилися самі собою. А в тих сльозах відбивається сонце. Та про сльози мови у вірші нема: «Своїм «курли» із неба журавлі краплини сонць нам кинули на вії»! Як сильно сказано!

Суцільна невигойна рана — вірш «Мамин заповіт». Бо прощання з рідними — то завжди важко. Цей стан автор передає короткими експресивними реченнями:

…Вона пішла, лишивши заповіт…

І світ завмер. І сонце затужило.

І нічим дихати. І листя рветься з віт,

Віки кричать і кров кипить у жилах,

Матусю ж зупинить немає сили!...

Такий же емоційно наснажений вірш «Він був для мене величчю і даллю». Присвячений вірш редактору поетичної збірки «Холодно мріям», прозової книжки на 360 сторінок у твердій ілюстрованій обкладинці «Перед Тобою, Господи» (яку ніхто не потрудився оцінити — там огляд життя і творчості поетів рідного краю). Іван Петрович Складаний перший, хто розгледів талант Катерини Барановської. Ще працюючи в журналі «Українська мова і література в школі» він публікував там Катеринині вірші. А потім її добірка побачила світ в поетичній антології «Самоцвіти», де зібрані поезії вчителів української мови і літератури України. Так от як відреагувала К.Барановська на смерть  свого Учителя:

Моє життя, гаптоване печаллю,

На сповідь Богу душу принесло:

Він був для мене величчю і даллю,

Зорею був і був моїм крилом.

 

Це не слова, Всевишній, — мої рани:

Пішов з життя мій давній друг, поет!

Іваночку Петровичу!Складаний!

Верніться, прошу, і продовжіть лет!

 

Автор вірша підкреслила таку важливу рису цього письменника: Ви ж не жили для себе навіть миті!/ Все для людей, для їхнього добра…/

А Вас волошки виглядали в житі, /Казок чекала Ваших дітвора…/

І розпач-прохання: Іваночку Петровичу! Складаний!/Верніться. Друже! Це ж несправедливо./Ось плачуть внуки, син, дочка, кохана…/ І плаче небо. Дощ. Не дощ — а злива! /Я плачу з ним: сльоза і дощ  — єдине./Хтось зрозуміє, хтось мене осудить./До Вас, як до зорі, душею лину,/Бо хто ще так мене в мені розбудить?!/Хто руку дасть?Підтримає на злеті?/ І хто загоїть зранене крило?!/ А крила завше зранені в поетів,/ Бо ще на світі є неправда й зло…

Іван Складаний був тим, хто лікував зранену душу і крила ліричній натурі автора. Тому й не дивно: «Душа за ним боліть не перестане…»

Подобається мені вірш «Серпневі дні» (ст..50). Це вже, як авторка змальовує природу. Спекотні серпневі дні примушують жовтіти листочки на деревах. «І ліс стоїть, не вигоївши рани». А ось як змальовано настання бурі: «Враз небо чорним брови підвело, / Червоним губи сонцю фарбувало. Вітрець повіяв. Щось таке знялось —В природі раптом дивні зміни стались./ Танцюють блискавки на небі падеграс,/ Б’є в бубон грім. До танцю звуть хмаринок,/Лоскочуть їм боки, ті засміялись враз,/ Сміються так натхненно і дитинно./До сліз сміються. А на землю — дощ/…

Торкають душу відвертістю почуттів вірші  «Троянди під вікном» (52), «Живу по честі» (55). Якщо в першому —  материнська любов до дітей і сум через розлуку з ними, то в  наступному —  видно характер автора, те, що вона ніколи совісті за шмат хліба не міняла. Що сталося в її житті — вона не повідує. Але відчувається, що довелось їй немало пережити, бо не вміє лицемірити — «Вельможі, бач, сказать посміла «ні!» — тому й закреслене її подальше життя. Вона залишилася без роботи, без засобів на існування. То як же вижила? «Я полином вигоювала рани, /Бо що ж робить лишалося мені?!/…

Ніжністю дочірніх почуттів сповнені вірші, присвячені мамі, татові, коханому чоловікові…153 сторінки віршів, які тривожать душу.

Пише Катерина Барановська і вірші для дітей (Збірка «Здрастуй, Сонечко моє», яку редагував лауреат Шевченківської премії Володимир Родіонович Коломієць) і казки (Збірка «Таємниця великого каменю», редактор — лауреат премії імені Павла Григоровича Тичини Дмитро Андрійович Головко). Вірші легко запам’ятовуються, бо римовані, дотримано розміру і ритму. А казки проймають до сліз як от «Вишня на причілку». Ненав’язливо автор вчить маленьких читачів бути уважними до батьків, поважати їх і шанувати. Пізнавальна казочка «Як кропива з людьми подружилася», «Сварилися часник і цибуля» та інші. А от і нові збірки казок на порі. «Даринка в країні казок» і «Казки за мотивами житія святих». Обидві книжечки редагував голова Кіровоградської Спілки письменників Василь Васильович Бондар. Він теж лауреат премій — обласної літературної імені Є.Маланюка і краєзнавчої ім.. В.Ястребова. Добрі, гарні казочки, сповнені позитивної енергетики і любові. Вчать маленького читача бути людяними, шанувати батьків і старших за себе, цінувати працю інших, вчитися самому творити добро. Ці дві збірки також видані Київськими видавництвами, тепер уже «ДІЯ ЛТД» і «Комп’ютерпрес» нинішнього 2013 року. І — як на мене — мають повне право на життя. Можна ще багато добрих слів сказати про користь творчості Катерини Барановської. І якщо її підтримати, то впевнений, — вона ще не одним змістовним твором нас порадує!                                                                                     

 

            Василь Костюк,

                                                                                                                      письменник, член НСПУ.     

                                                                                                                      19 квітня 2013 р.    м. Київ 

Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Друзі сайту

Copyright MyCorp © 2024
Створити безкоштовний сайт на uCoz