| Станіслав Стриженюк
Станіслав Савович Стриженюк народився 3 березня 1931 року в місті Гайвороні в родині хлібороба.
Вчився в Одеській спеціальній середній школі Військово - Повітряних Сил, а з 1950 року - в Одеському політехнічному інституті. В 1955 році виїхав до Казахстану, де до 1959 року працював на Актюбінському хлібокомбінаті, одночасно навчаючись заочно в Літературному інституті ім. О. М. Горького, який закінчив у 1963 році. Працював начальником Одеського обласного управління культури, головним редактором Одеської кіностудії художніх фільмів, відповідальним секретарем Одеської організації Спілки письменників України.
Перші поезії надрукував у 1956 році в колективній збірці "Голосом серця". Окремо вийшли збірки поезій: "В братнім краю" (1957), "Земля орлів" (1960), "Рубікон" (1962), поема "Слава Ковалівна" (1964), "Моя Платанія" (1967), "Журавлинь" (1968), "Пасати - вітри постійні" (1970), "Гавань синього літа" (1972), "Облач-ньіе фрески" (у перекладі російською мовою, 1972), "Стихія на семи вітрах" (1973), "Красень-світ" (1976), "Крыло" (у перекладі російською мовою, 1987), "Квітка долі твоєї" (1987), "Ім'я твоє шепчу" (1989) та багато інших.
Родовід мені не на заваді, - Все своє вертається на круг Народився я не в Ленінграді, Предок хоч воздвиг Санкт-Петербург. За свого мене земляк щоб визнав. Я пишаюсь, щоб там не було, Що моя Вітчизна і дідизна -
У степах загублене село. Скільки літ! А хата рідна сниться. Щоб не сталось, ах, товариші, - Те село і є свята столиця Власної держави і душі.
І тому я прагну, щоб нащадок Через сотні літ В мій бік сказав: - Батьківщину він мені у спадок, Мов живу легенду передав.
Слава Моїм селом ідуть ставчани. 0 назви! Гайворон, Ставки. І Лугове... Однополчани. Вони над Бугом - як полки...
Вони згадають діда Саву, Що був не заднім у бою, Неначе враз підіймуть славу,
Ніким не згадану, свою.
А слава та не на колінах З війни вернулась до села. Вона до чорного Берліна Серед окопів проповзла.
Вже на здоров'ячко нужденні, Адже старіють і орли... Ах! Що за люди довоєнні На цій землі жили-були!
І ходить спогадів багато, В одних меди, а в інших грім. І я здригнусь, як скажуть: - Тато
Говорить голосом твоїм. О вікопомна слава роду! Як виклик пам'ятній журбі. І честь носити нагороду, Ту схожість батькову, В собі.
Соломія Село мого дитинства - не моє. Я з часом все гостріше розумію, Як час біжить, Коли бажання є Заїхати в маленьку Соломію.
В брилі з соломи дід Солом'янчук В уяві - ніби вигадка казкова. О sо1о тіа! Італійський згук. О Соломіє - українська мова!
І пам'ять обступають валуни, Де млин, мов декорація з вистави. І дріб'язки забуто, а гукни - І відгукнеться тільки величаве.
Я безліч раз у небі пролітав Над голубою жилкою. Тоді я За хмарами і в блискавки питав: - Ти присвіти, а де та Соломія?
І ліс, мов лис, спалахував рудий,
І спомин плив, як листя за водою. О solo mia! - батько молодий, І мати йде на зустріч молодою.
Вона в мені співає про любов, І все на світі вічне, як ніколи. І я лечу. І я кричу: Агов! І лиш луна доносить тихе Со-ло...
З листа Над рідним домом синяви багато, Над тихим Бугом неба горда креш. Ти написала, мамо, - нашу хату
Від старості у найми віддаєш.
Гадала ти: "Продати - не продати..." А що вони, ті тисячі? Гроші...
Але ж мені від спогадів про хату В усіх світах тепліше на душі.
Невже порогу рідного не буде? Я знаю, що дитинства не вернуть.
Та оддавай. Коли хороші люди, Нехай у ній по-нашому живуть.
За спогади - нема святіше ноші,
Коли ступаєш чесно по землі.
Я відаю, що за хатинні гроші
У місті купували "Жигулі".
Бо що за хату купиш? Тільки горе. Не все ж в архів історія знесла. Без неї "Жигулі" як без мотора І літачок, напевне, без крила.
За домом Туги час не переможе, Вона в думках, як в лісі бурелом. Ти вже не наш. Та,рідний мій пороже, З усіх усюд Я б'ю тобі чолом.
| |