КОЗАЧИЙ ЯР

   Любителів мандрувати рідним краєм хочу запросити відвідати цікаву старовинну місцину – 64 – гектарну (з перспективою розширення) природну заповідну зону ″Козачий яр″, який бере початок в полях неподалік Казавчина і закінчується на правому березі Південного Бугу.

    На розлогих берегах безіменного струмка, який протікає тут, з ранньої  весни  розкішно квітує  різнотрав’я: проліски, фіалки,   мати – мачуха, пухнаста сон-трава, а пізніше - польові гвоздики, мальви, дев’ятисил, ковила…  На виступах граніту росте очиток і дика капуста. Над річечкою розкинули свої віти кучеряві верби, кущі червоного глоду, кизилу.

   В центрі яру є невеликий став. Неподалік того місця, де струмок впадає в Буг, можна побачити залишки кам’яного млина.

    Така чудова природа  приваблювала до себе людей   з давніх - давен. Залишили свій слід на цій благодатній землі   трипільці,  племена ямників, землероби сабатинівської культури, скіфи, слов’яни-черняхівці. Але найбільше  яр асоціюється з козаками. Напевне, й назва «Козачий» залишилася з тієї славної пори. З упевненістю можна сказати лише те, що в 1674 році уже існувало село Козавчин і на його землях, як мінімум, був козацький зимівник.

   Подібне припущення  ніби доповнює і спогад мого дідуся Леонтія про те, що: «… в Козачому яру було село , яке спалили татари, а жителі, які зосталися в живих,  переселилися в Казавчин». Зворушлива розповідь передавалася в родині – з покоління в покоління, бо вихідцем звідти був рід мого діда, а також він володів землею за яром до колективізації, яка йому перейшла у спадок. 

   Наукове обгрунтування цьому знаходимо, зокрема,  в книзі "Історії Запорізьких козаків” Д. Яворницького, на ст. 312. том ІІ: "… до власної грамоти Самойлович додав листа Сірка, писаного липня 6 дня  1674 року "с войск над Бугом  из - под Козавчина”, в якому Сірко повідомляв Самойловича про наближення кримського хана до Кам’янця, а турецького султана з візирем - до Цицери і прохав : «Зволь лише, вельможність ваша, скоріше прислати до мене частину війська, яке є з полковником Дмитришкою, а особливо - московських донців з гарматами, аби ті погани не розходилися більше в нашій, і так зруйнованій Вітчизні, і душ християнських в неволю не брали… »

    Місцеві краєзнавці  припускають, що  саме з ″Козачого яру″, де стояв з своїм військом кошовий отаман війська Запорізького - Іван Сірко. і  був написаний даний лист.  Можливо, і брід через Буг могли в цьому місці переходити козаки. І що  назва яру, на лівому березі річки, «Вовчий» походить від іншого прізвиська Сірка – вовк.

    Небезпідставно вважаємо: все це може стати в пригоді туристам,  які краще хочуть пізнати історію рідного краю , власноруч доторкнутися до минулого, зварити на відкритому вогнищі козацького кулешу (спосіб приготування якого подаємо нижче) і згадати про славних наших пращурів, які мужньо боронили  нашу землю від ворогів.

За давнім рецептом

                                                                    КОЗАЦЬКИЙ КУЛІШ

     Кожен козак, окрім військового спорядження, доброго коня та  збруї (го-ловним елементом якої було козацьке сідло), мав приторочені до сідла шкі-ряні торбини. В одній з таких торбин насипалося просмажене в олії пшоно.  Його добре перебирали, у семи водах промивали, прожарювали  в печі на льняній олії, висушували й зсипали в кульки.

    Далеко в степу, полюючи за  «степовими людоловами», козак зі своїми побратимами  набирав у казанок чистої джерельної води, додавав туди дрібку солі. Діставав із, прив’язаного до сідла, кулька жменьку чи дві прожареного пшона. Сипав в окріп у такій кількості, щоб куліш, знятий  з вогню, мав густину сметани.

    Недарма ж під парусиною химородника « Козака Мамая» були написані  такі слова: «Ось так я в степу веселюся, одним кулешем похмелюся».