ПРО ВСЕ, ЩО СЕРЦЕМ ВІДЧУВАЮ

Собко Євгенія Василівна народилась 11 листопада 1943 року в селі Басаличівці на Вінниччині в сім»ї селянина. Закінчила Одеський педагогічний інститут. Працювала вчителем молодших класів в селищі Завалля на Кіровоградщині. В роботі була окрилена любов»ю до дітей, за що відзначена званням «Відмінник народної освіти» та «Вчитель-методист».

         Як вчитель – новатор, писала статті на педагогічні теми, друкувалась в районній та обласній газетах.

         Перші поетичні рядки народились після закінчення педагогічної діяльності в школі і присвячувались родині, дітям, філософським роздумам про світ, його цінності, духовність людини…

         Перша її збірочка віршів «Сповідь душі чи осінні струни» була видана в м. Києві в 1998 році.

         Друга збірка «Про все, що серцем відчуваю», в яку ввійшла частина віршів початкової творчості, доповнена новими віршами.

         Третя збірка «Діти - диво мого життя», в яку війшли вірші, оповідання, образки, гумо ринки.

         Щедро обдаровує Господь талантами нашу Україну. Чутлива душа поета бачить весь навколишній світ, серцем відчуває все: уміє розібратися де правда, де брехня; де добро, де зло; де біле, де чорне; що таке оптимізм і песимізм.

         До такої когорти поетів відноситься і Євгенія Собко. Маючи свій особливий стиль написання віршів і їх читання, вона в кожному поетичному рядку, висвітлює стан своєї душі. Посіяне добірне зерно таланту в дитячі роки, злілеєне бабусею, рідними для неї людьми і природою, тепер дають гарні врожаї.

         Як в своїй поезії, так і в житті, поетеса ставить духовність на перше місце.

                            Стою у храмі. Дух величний,

                            Дух покаяння, Дух покори

                            Висвітлює людські обличчя,

                            З сердець знімає гріхів гори…

         З великою і надзвичайно глибокою повагою, любов»ю відноситься до минулого, своєї родини, дітей, онуків, чоловіка.

         Дійсно щоб так виразити свої почуття у віршах, потрібно мати велике серце матері і розуміння того, що ти – мати.

                            Живу дітьми, живу в надії…

                            У Бога всім здоров»я прошу

                            І мудрості на всі їх дії…

                                               Я – мати!

                            І це звання у серці ношу!

         Особливе відношення у неї до матінки природи. В ній вона бачить своє наповнене життя.

                            …якийсь метелик прилетів,

                            На руку сів і гріє крила.

                            Навколо благодать і мило,

                            І любе все наколо…

У віршах поетеси чітко відображена її життєва позиція. Філософські роздуми заставляють задуматись читача про сенс життя.

Порозуміння з реаліями сьогодення підтверджує її незвичайну спроможність відтворювати у своїх віршах особисте бажання творити добро, жити з Богом в серці.

Червоною стрічкою через усю творчість Євгенії проходить живе спілкування з молодим поколінням.

Велика вдячність до своїх земляків, до старших мудрих людей, до рідного краю переповнює душу й серце поетеси і лягає в рядочки її чудових віршів

Поетеса соціально небайдужа людина, вона вболіває за долю рідної України, за її майбутнє.